Млин Ассана, перший паровий млин у Бухаресті. Він є частиною промислової спадщини Румунії й занесений Міністерством культури до списку історичних пам’яток національного значення. На жаль, нині млин Ассана втратив свою колишню славу, перетворившись майже на руїну. Більш детально про історію будівництва першого парового млина в Бухаресті читайте на bucharest.name.
Перший паровий
Мешканці столиці називали млин Ассана по різному. Для когось він був млином із роликами. Хтось називав його Вогняним млином або, навіть Пароплавом Ассана. Хай там як, а якби млини відзначали дні народження, то цей уже святкував би початок другої сотні літ. Він розташований у районі Обор-Лізеану. Цей район славиться своїм промисловим характером. Ще з ХІХ століття тут розміщувалось декілька промислових підприємств, таких, як Млин Stancovici, Млин Олмазу, канатна фабрика, цегельний завод, мильна фабрика, ну і «Mill lui Assan» — перший паровий млин у Румунії.
Спочатку це був невеликий олійний прес. Потім налаштували кілька млинових каменів, що дозволило молоти зерно. Усі ці агрегати приводились у рух за допомогою коней. У 1853 році, коли ще не було, навіть цегельного заводу, купці Георге Ассан та Іон Мартінович об’єднали зусилля і вирішили звести тут виняткову споруду, де хотіли застосувати сучасну техніку, привезену з Відня. Її транспортування Дунаєм, а потім маршрутом Джурджу — Бухарест зайняло близько місяця. Але переживши довгі мандри купці нарешті доставили в Бухарест паровий двигун Siegel, найкращу машину на той час. Саме з її допомогою вони перетворять свій млин на надзвичайно прибутковий бізнес.
Початок династії мірошників
Але спочатку клієнти сприйняли технічний прогрес досить стримано. Хоча млин встановили восени 1853 року, хлібороби й пекарі не тільки не кинулися тут молоти зерно, а навпаки, цуралися цього млина. Вони вважали, що якщо при роботі йде дим, то одне з двох: або борошно підгорить і не матиме смаку, або там працює диявол. Пояснення прогресивних власників аж ніяк не могло їх переконати. Але на допомогу прийшла погода. Річ у тім, що того року була страшенно морозна зима, яка заморозила всі водяні млини. А тому, хочеш, не хочеш, довелось звертатись до Ассана. Після того, як перший клієнт змолов зерно, та побачив, що нічого поганого не відбувається, навіть навпаки, якість борошна покращилась, до Ассана утворилась черга. Саме із цього року в Бухаресті починається занепад водяних млинів.
В 1865 році Георге Ассан розійшовся зі своїм партнером і залишився єдиним власником підприємства. З гордим виглядом фортеці, яка оточена іншими господарськими спорудами, млин Ассана після смерті бізнесмена залишається у власності двох його синів. Брати Ассан продовжують справу батька й розширюють млин, добудовуючи його. Роботи припиняються лише після того, коли один із димоходів досягає небувалої висоти — 10 метрів. Через деякий час, з’ясувалося, що це не межа. Після додаткової плати, будівництво відновили, а димохід підняли на проєктну висоту 26 метрів. У 1894 році млин перемелює вже до 7 вагонів пшениці за добу.
Розширення млина Ассана продовжується коштом інших будівель. А на річницю півстоліття існування, будується зерновий силос висотою 41 метр, який був найвищою будівлею в Бухаресті тієї епохи. На вершині вежі головного корпусу ефектним доповненням стало розміщення великого бронзового годинника. Годинник Ассана десятиліттями точно показував час мешканцям цього району. Його було видно, навіть із далеку. Розвиток млина Ассана особливо стає помітним після того, як у 1903 році до будівлі було підведено електроенергію та природний газ. Власники виявились прогресивними людьми. Вони стежили за технічним прогресом, а тому їхнє підприємство постійно оновлювалося, поповнюючись новітніми машинами та технологіями.
Фабриками Ассана й занепад
У 1930 році млин Ассана був перетворений в акціонерне товариство з новою назвою — «Фабрика Ассана». Під цією назвою зосередились чотири різні промислові види діяльності: помел зерна, виробництво рослинних олій, виробництво лаків і фарб, а також виробництво мила та шпаклівки. До того ж ставши акціонерним товариством фабрика Ассана найняла на роботу 33 робітники, а в січні 1946 року, після закінчення війни, на фабриці працювало вже 400 робітників і службовців.
Комуністичний режим націоналізував «Фабрику Ассана» в червні 1948 року. Після 1950 року в будівлях млина працювало кілька підприємств, серед них хлібозавод «Grâul» і олійний завод «13 грудня». У 1995 році було знято ковані вікна, а також інші декоративні елементи із цинку та свинцю з дахів і веж. З пам’ятника зірвали ідентифікаційні таблички. Архів та цінні меблі, що залишилися від колишніх власників фабрики, були вкрадені. Крім того, машини, виготовлені у Відні до 1900-х років, демонтували та продали на брухт.
Щоправда, деякі машини заводу будуть виставлені в Технічному музеї Дімітріє Леоніда в Бухаресті. Що ж стосовно будівель, то почалось їх руйнування. У 2008 році сталася велика пожежа. І все ж центральна будівля, найцінніша з ансамблю, «Корабель Ассана», витримав випробування. Він залишився, як нагадування про епоху, коли Бухарест був маленьким Парижем.