Бухарест почав стикатись із дефіцитом питної води в другій половині ХІХ століття. Це дійсно була проблема. Мешканці міста запасалися водою, доставляючи її з навколишніх річки Дамбовіца, озера Герастрау та інших водойм. Також по місту були колодязі, але все це не розв’язувало проблеми. Про те, як у столиці Румунії був побудований перший водогін читайте на bucharest.name.
Початок робіт
Над розв’язанням цієї проблеми влада міста почала сушити собі голову з 1871 року. Саме тоді почали порушуватись питання водопостачання. Восени 1872 року був організований конкурс, у якому взяли участь чотири учасники. Оскільки плану чи специфікації, згідно з якою мали проводитись роботи не було, вирішили «одним пострілом вбити кількох зайців». Тому постачання води об’єднали з поглибленням річки Дамбовіца, а будівництво каналізації об’єднали з мощенням вулиць. Але ці роботи так і не були завершені.
У 1874 році ратуша неодноразово зверталася до Міністерства внутрішніх справ із проханням про будівництво водогону, мотивуючи це тим, що від цього залежить чистота в місті.
Влітку 1875 року новий мер Джордже Ману оголосив, що будуть необхідні дослідження для того, щоб таки завершити розпочаті кілька років тому роботи. За дослідження взялось Товариство румунських залізниць. Було укладено угоду з французьким інженером Гійо, який на той час був директором товариства. Дослідження мало на меті дослідити можливі варіанти будівництва 50 кілометрів каналів, для того, щоб охопити водовідведенням і каналізацією все місто.
Постачання води
Але нагальною проблемою стало постачання води в Бухарест. Обстеживши місто й навколишні території, спеціалісти під керівництвом інженера Гійо дійшли висновку, що поблизу немає джерел питної води, а доставляти її з гір надто дорого. Спеціаліст приходить до висновку, що найвигіднішим джерелом залишається Dâmboviţa. Інженер запропонував спочатку провести обстеження щодо майбутньої достатності фільтрованої води, а потім запропонував пропускати її через фільтровану галерею, паралельну річці, де вона могла б очищатися від домішок, залишаючись у відстійниках. На тому й порішили. Але у 1877–1878 роках робота була перервана через війну.
Та вихід було знайдено. Завдяки закону від 10 липня 1878 року, Бухарест як столиця мав право на позику, а це понад 15 мільйонів леїв для будівництва каналізації та мощення вулиць, а також для забезпечення водопостачання міста та будівництва стоків. Після цього зі Швейцарії привозять інженерів Ульмана й Бюрклі-Ціглера, а з Парижа інженера Лаланна, які беруться до роботи. Останній складає акт, згідно з яким на вулицях Бухаресту було 10,5 кілометрів труб, 41 громадський колодязь, 188 приватних об’єктів і 200 водозаборів, добове споживання води становило 1200 кубометрів на населення 190–200 тисяч осіб. Натомість експерти зі Швейцарії скрупульозно підрахували, що столиці потрібно не менше ніж 40 000 кубічних метрів води на добу. Крім того, інженери вирішили, що робота над водопостачанням, водовідведенням і каналізацією та навіть над поглибленням та адаптацією річки Dâmboviţa утворюють комплекс робіт, а тому це має бути один проєкт, тільки так.
Пріоритет було віддано роботам з облаштування Dâmboviţa, для того, щоби полегшити інші роботи. У 1882 році інженер Кульманн помирає, і Бірклі-Ціглер залишається одним відповідальним за роботи, але муніципалітет призначає трьох румунських інженерів, Матака, Сімціона та Джупеску, для нагляду за роботами.
Забруднені колодязі
Для виконання необхідних робіт знову був оголошений конкурс, який виграло Румунське будівельне товариство. Відтепер будівельна організація мала виконати каптаж для фільтрації води та побудувати водосховища для регулювання її кількості в річці Dâmboviţa відповідно до потреб, які необхідні для роботи турбін. Бюджет цих робіт склав 3,3 мільйона лей. Вони мали бути закінчені в 1884 році, але їх продовжили ще на п’ять років до 1889.
Паралельно з грандіозними роботами з підведення води до міста та відповідного будівництва, постало питання розподілу її серед мешканців міста, ціни та прийняття чи неприйняття населенням. У цей самий час лабораторія хімії та мікробіології санітарної служби румунської армії проаналізувала місцеву колодязну воду. Висновок виявився невтішним: у столичних колодязях лише незначна частка — 2,2 % — містили допустиму питну воду, у решті — 97,8 % містилася солонувата вода, насичена органічними речовинами й навіть мікропатогенами. Щодо води в річці Дамбовиці, з погляду її хімічного складу, вона займала середнє місце серед річок Європи. Річка проходила через столицю, а відповідно «завантажувалась» органічними речовинами, так що їх кількість на виході була більшою, ніж на вході річки в місто. Стан колодязів говорив про те, що в разі епідемії, вони всі мали були закриті.
Тендер на водорозподільну мережу виграла компанія «General Water Pipeline of Liege». Його сума склала понад 3,7 мільйона леїв. До 1889 року було побудовано 46 кілометрів каналів, проведено водопровід на 224 вулицях із майже 700, які існували в столиці.